Про вірші Людмили Морковнікової можна сказати однією фразою: вони чисті, мов Божа сльоза. Тут немає нічого штучного, надуманого. Тут – наскрізний лагідно-елегійний тон, як мамина пісня перед сном, у якій поєдналося минуле, теперішнє, майбутнє жінки. І все так легко, природно, просто, що не потребує роздумувань і коментарів – лише суголосності дум, душ, доль.
Доречно зазначити, що авторка не лукавить словом, для неї творчість – не самоутвердження, а природна необхідність висловити наболіле, поділитися з кимось своїми думами та переживаннями.
Вірші хвилюють високою людяністю, загостреним почуттям сумління, своєрідним розумінням морально-етичних проблем сучасності. Вони – як заклик.
В поезію приходять по-різному. Але найпряміший шлях – через біль. Свій – і роду свого, його видне й невидне минуле й теперішнє. Чимало болю і у віршах Людмили Морковнікової. Все ж оптимізм перемагає.