Олександр Ранчуков не вважав себе фотохудожником, принципово не користувався інструментарієм цифрових фоторедакторів, бачив себе своєрідним літописцем, істориком, а свою місію — у збереженні пам’яті, яка дозволить уникнути помилок, адже нація, втрачаючи історичну пам’ять, зникає. Майстер фіксував час і його реалії, збирав факти, аби майбутні покоління побачили, що таке було. Він обожнював київську архітектуру та боровся за збереження архітектурних пам’яток.
Мистецтвознавець Олександр Ляпін стверджував, що колеги Ранчукова не завжди розуміли його пристрасть до фіксації депресивних картин буденності пізньорадянської епохи. «Цим не похизуєшся на конкурсах, не здобудеш золоту медаль на виставці. Сам фотограф не вірив, що роботи будуть оцінені та затребувані за його життя. Він свідомо знімав „у стіл“ — проте залюбки показував світлини усім охочим». Для Олександра Ранчукова це був спосіб спілкування зі світом...
Сьогодні ім’я фотографа добре відоме за межами України, а залишений ним фотоархів — одне з цінних джерел для дослідників історії.
ОЛЕКСАНДР РАНЧУКОВ (1943–2019)
Народився у Києві. Навчався у Київському політехнічному інституті, Інституті журналістської майстерності при Київській організації спілки журналістів України (1980–1982). Працював фотографом в Інституті історії і теорії архітектури (1978–1996). З 1996 р. — вільний фотограф-документаліст. Ініціатор першого українського незалежного об’єднання «Погляд». Співпрацював з багатьма періодичними виданнями.